Російські військові виродки вдерлися в Ягідне Чернігівської області 3 березня 2022-го. Місцеву школу перетворили на штаб. Зігнали до шкільного підвалу майже всіх жителів села, утримуючи їх, як живий щит, майже місяць.
368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.
Торік світ побачила документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», авторами якої є журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. У книзі також розміщено gr-коди на відеорепортажі та інтерв’ю про ягіднянський підвал смерті.
У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:
«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…
Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.
Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося.
«27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…»
Сьогодні публікуємо окремі фрагменти із книги. Клишні бранці розповідають, яким був для них день звільнення – 30 березня 2022 року.
Іван Петрович ПОЛЬГУЙ:
«30 березня ми почули, що почався обстріл, – згадує Іван Петрович. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвал. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях підвалу отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Навкруги жодного російського солдата. Тільки дим довкола – горіли ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Ми плакали від щастя, від того, що нас визволили, що вийшли живими з підвалу.
– Мабуть, 30 березня не відразу повірили, що лихо позаду?
– Так, у селі все ще було страшно. Ми чули автоматні черги, вибухи. Чимало людей боялися йти додому, тому залишилися у підвалі. Зрештою, багатьом і нікуди було йти, бо хати спалені… Дуже важко отеє згадувати, хоча й часу спливло досить. Не можемо забути. Ніби якийсь страшний фільм. У людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померли 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання».
Валентина Василівна ДАНІЛОВА:
«Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов. Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…
Ольга Володимирівна МЕНЯЙЛО:
«30 березня ми зрозуміли, що довгоочікувана воля нарешті узяла усіх нас під своє крило. Окупантів вигнали з Ягідного. Чи раділи ми? Звичайно. Ми настільки далеко загнали свої емоції, що спочатку їм наче щось заважало пробитися назовні через заціпеніння. Уявляєте, ми не знали, як радіти, забули, що це таке. Люди ходили довкола школи і ніби впускали волю у свої душі… Все більше, більше… Однак обличчя односельців ще залишалися сірими…
30 березня усі ще ночували у підвалі, боялися йти додому. Бо невідомо, чи не повернеться русня. Ми із сім’єю також залишилися у підвалі. Вночі очей не зімкнули. А ніч видалася такою щасливою! Нас переповнювали емоції, але й переживання. Сиділа на лаві й думала: як же нам з дитятком бути в холодній, розтрощеній хаті?
Наступного дня, коли усі побачили наших солдатів, то зрозуміли, що росіяни таки не повернуться. І тоді вже дали волю емоціям, стали цілуватися, обніматися, вигукувати: «Слава Україні!», «Героям Слава!».
Хоч нам ще був потрібен час, щоб відійти…
– Чим зустріла вас рідна домівка?
– У хаті все було перетолочено, змішано із землею, розграбовано. Коли ми прийшли, якраз мрячив дощ. Даху нема (снарядом розбило), вікон теж нема, газу нема, в кімнатах вітер свище. Хіба ж можна жити в таких умовах із чотиримісячним дитятком? Ще у підвалі, о п’ятій ранку 31 березня, я кажу невістці, щоб залишалася з дитиною тут, бо не можна йти додому. «Ти не уявляєш, що там робиться». Ледве її умовили залишитися. Отож прийшли ми з чоловіком та сином до понівеченої оселі. Треба ж облаштовувати її. А як? Русня вкрала всі електроінструменти: дриль, шуруповерт, болгарку. Забрали навіть молотки й цвяхи. Немає і плівки, щоб закрити вікна. У віконний металопрофіль цвяха не заб’єш, тож і плівку нічим припасувати до вікна. Добре, що сусід виручив зі скотчем, знайшли трохи плівки й так приклеїли її тимчасово.
Орки поцупили й побутову техніку: великий телевізор-плазму (син купив із першої зарплати). А ноутбук внучки не могли увімкнути, бо розбили. Інший комп’ютер зламали, забравши процесор. А пральна машина їм не сподобалася – була «не першої свіжості».
Ірина Валеріївна АНИКИЄНКО:
«30 березня окупанти нам наказали не виходити з підвалу. Через деякий час чуємо, що ворожа техніка від’їжджає. Ми сиділи у підвалі десь до 17-ї години. Один із чоловіків вийшов на подвір’я і каже: «Немає нікого». Майже всі кинулися на вулицю. Чоловіки охороняли територію, щоб гранату ніхто не кинув чи, не доведи Господи, якась інша біда не трапилася. Я кажу: «Мене теж в охоронці записуйте, буду на варті». Ніхто тієї ночі у підвалі не спав. А вранці над нами пролетів дрон. Ми помахали йому. Хвилин через десять у село зайшли наші воїни. Радість, сльози…»
Валерій Іванович ПОЛЬГУЙ:
«Коли прийшли наші, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити.
– Вашу оселю було пограбовано. Якою побачили її після повернення додому?
-Штовхнув двері – й на мене вискочив мій пес, якого окупанти зачинили в будинку. Рашисти повиносили з хати усе, що тільки можна було. Накидали до кімнат курей і зачинили там пса. А він їв їх із голоду, пір’я літало по хаті. До того ж, окупанти перевернули догори дриґом усі шафи, столи. Коли почав розпалювати твердопаливний котел, у ньому почали вибухати набої. Орки прикрили їх сміттям, папером, щоб не було видно. А на межі із сусідським подвір’ям поклали свій продуктовий пайок, прикріпивши до нього розтяжку з гранатою. Сподіваючись, що голодні люди візьмуть ці харчі. Ягіднянця розстріляли, закопали на городі, а зверху поставили розтяжку з вибухівкою… І подібних випадків було чимало – селяни знаходили в будинках розтяжки, гранати, снаряди».
Надія Миколаївна АНІКІНА:
«Після втечі окупантів я набрала номер доньки з чужого телефону, щоб сказати, що з нами все добре. А вона мені розказує: «Матусю, я знала, що ти жива». Їй наснилося, що я зайшла до її кімнати і, обійнявши, промовила: «Не переживайте, у нас все гаразд». Донька тоді відчула мої обійми, мою присутність. І я з того моменту почала молитися. А люди в підвалі, я бачила, молилися весь час, кожен про себе шепотів…
– Коли вас звільнили, ви одразу пішли додому?
– Ні. Ми ж нічого не знали. Думали, що окупанти будь-якої миті можуть повернутися. Коли тиша була вже довгою та гнітючою, чоловіки вибили двері й вийшли надвір. Нам наказали сидіти. Аж коли переконалися, що ніде нікого немає, ми вийшли на вулицю. Яке це було неймовірне відчуття! Я зрозуміла, що досі не знала справжньої свободи. А тут – ми можемо вільно вийти на вулицю. Не нас випустили, а ми самі можемо вийти. І ми стояли, просто вдихали цю свободу й не могли нею надихатися.
– А ваш чоловік як сприйняв звільнення?
– Сергій радів, каже: «Ти мені обіцяла звільнення на мій день народження, і ось воно. Такого подарунка мені ще ніхто не дарував». А було це так: коли ми сиділи у підвалі, чоловік промовив: «Так хочу, щоб на мій день народження ми були вільні». Вирішила його підтримати: «Сергійку, я тобі зроблю сюрприз, на твій день народження ми будемо вільні». Він тоді засміявся, а коли на його день народження, 30 березня, нас звільнили, то сказав: «А ти, виявляється, провидиця. Раніше не можна було, щоб нас звільнили?». «Ну ти ж хотів на свій день народження», – кажу. Наступного дня ми вже гуляли шкільним подвір’ям, і чоловік таки навідався до нашої оселі, але одразу повернувся. Розказав, що заглянув на кухню, а на столі лежить мобільний телефон – можливо, замінований. Був дуже схвильований, що окупанти так понівечили наше затишне житло. Я намагалася його заспокоїти – усе відремонтуємо.
І тут ми чуємо: хтось кричить, що йдуть військові. У нас знову почалася паніка, усі кинулися до підвалу. Раніше рашисти любили розважатися – стріляли у повітря, або нам під ноги, то ми спочатку дітей до підвалу заштовхували, а потім уже самі ховалися. Останніми до підвалу заходили чоловіки. Це була жахлива картина. Того дня ми, перелякані, знову забилися до підвалу. І раптом хтось кричить: «Це наші!». Ми всі почали плакати – і діти, і жінки, і чоловіки, ридали всі. Десь через пів години прийшли наші захисники і сказали, що нас було заміновано, довкола стояли розтяжки. Потім під’їхали автобуси, нас вивезли військові, які знали дороги. Нам пропонували безпечні місця. Хтось поїхав за кордон, а нас прихистила родина віруючих людей, абсолютно безкоштовно. Ми у них прожили два місяці. А потім ще жили у Бучі, там помер мій чоловік. Він збирався вже до Ягідного. Я кажу йому: «У нас там ні дверей, ні вікон немає». А Сергій наполягав: «Все одно їдьмо додому».
– Як вас зустріла оселя?
– Це був жах. Переступивши поріг, втратила дар мови. Меблі побиті, прострелені, порубані. Абсолютно нічого неушкодженого не залишилося. Довелося налагоджувати побут із чистого аркуша. Я зняла відео на телефон, на що ці варвари перетворили моє затишне помешкання. У вітальні – суцільний мотлох, серед якого – засохлий хліб, гумовий чобіт. У спальні – вирваний балкон, окупанти через нього виходили на вулицю. Кілька купок дровенят на килимі. Мабуть, збиралися розпалювати багаття. Здається, тут були подушки з усього села. У кухні все потрощено, колоди, каміння. Вбудовані шафи повністю порубані, натяжна стеля – прострелена. У ванній – крани повиривані, унітаз потрісканий.
Що могли – покрали, що не могли вивезти – потрощили. Навіть патрони з люстри позрізали. Розбили газовий котел. Іноді думаю: добре, що мій чоловік не побачив цього жахіття».
Тамара Борисівна КЛИМЧУК:
«Усе сталося раптово, несподівано. 30 березня – цілковита тиша, дивимося – ворожої техніки немає. Ми вийшли на подвір’я. Невже воля? Не вірилося. Здавалося, що навіть весняне повітря пахло свободою. Рашисти дременули. І все ж ми боялися йти додому, залишилися ночувати тут. Чоловіки чергували. Згодом ми дізналися, що в одній із хат було п’ятеро п’яних окупантів – спали, і в гуртожитку – кілька. Понапивалися тувинці, і їх забули. Наші бійці усіх затримали.
Хата мене не дочекалася. Лише обвуглені чорні стіни. І горе довкруж. Вже аж тоді, коли вийшли з підвалу, я дізналася, що мого зятя, Віктора Михайловича Шевченка, вбили 3 березня на порозі його ж хати. Йому було 50 років.
Перед окупацією він вивіз дружину, мою доньку Людмилу, двох діток у безпечне місце. А сам повернувся додому. Вони 25 лютого попрощалися, і вийшло, що бачили чоловіка й татуся востаннє. Віктор пропрацював у радгоспі 27 років. Мій чоловік (нині покійний) колись подарував йому рушницю. Обидва були мисливцями. Коли село зайняли російські солдати, зять сказав: «Буду стерегти хату». Що сталося з ним 3 березня – достеменно ніхто не знає. Застрелений ворогами він пролежав у дворі до 21 березня. А потім окупанти закопали тіло за хатою, у грядках… Така страшна біда у нашій сім’ї».
ВКЛОНІМОСЯ УСІМ ВИЗВОЛИТЕЛЯМ ЯГІДНОГО
Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…
Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані.
Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.
Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Полковник, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня (на світлині нижче).
…Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.
А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!
З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.
Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».
13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій…
У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.
Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.
У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…
Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.
15 березня 2024 року в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.
Він був янголом на землі, еталоном справжньої людини. Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана.
Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.
Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.
Відео з презентації книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»
